Клавішні

У клавішних музичних інструментах звук добувають за допомогою цілої системи важелів, а «керується» інструмент клавішами, які розташовуються в потрібному порядку і утворюють клавіатуру. Клавішні відомі ще з епохи Середньовіччя. Найдавніший серед клавішних інструментів – орган. Спочатку клавіатура в ньому була дуже широкою, тому на клавіші доводилось натискати кулаками. Такі клавіші стали заміною великих важелів, якими в ХІ ст. замінили досить незручні у використанні ручні засувки. В ХІ ст. широкі клавіші замінюють вужчими, які слугують і дотепер. Тому орган належить до клавішних духових інструментів.

Клавікорд - перший зі струнних клавішних інструментів. Виник він ще в часи пізнього Середньовіччя, хоча приблизної дати не знає ніхто. У клавікорда був пристрій, що нагадує звичайне фортепіано. Але створювані ним звуки були тихі і дуже м’які, це перешкоджало використанню його для гри перед великою публікою. Порівняно зі своїм «родичем» – клавесином – клавікорд був меншим і простішим, тому він був поширеним інструментом для домашніх концертів, його часто мали в себе композитори доби Бароко. Взагалі клавікорд відносили до числа найбільш чуттєвих клавішних інструментів цієї епохи. Кожна його клавіша мала одну струну. Клавікорд, який мав по дві струни, називали «пов’язаним».

До клавішних інструментів належить і клавесин. Більшість версій вказують на те, що його батьківщиною є Італія, а виник він в ХV ст. Клавесин видає звуки при защипуванні струн плектром (пластинка, виготовлена з пера пташки) і натисканні клавіш. Клавесин має досить різкий звук, але він недостатньо сильний, щоб таку музику можна було виконувати у великих приміщеннях. Саме тому композитори додавали до п’єс клавесина багато мелізмів, аби довгі ноти звучали протяжніше.

Клавесин має різновиди, які подібні до нього способом добування звуку. Це верджінел, мюзелар, спінет – малі клавесини, що мають діапазон клавіатури в чотири октави. Так як клавесини зазвичай застосовувались в домашньому музикуванні, то дуже часто вони мали майстерну декорацію, і тому могли стати прикрасою домашньої обстановки. На межі ХVІІІ ст. постала гостра потреба в новому клавішному інструменті, який би за виразністю не поступався перед скрипкою. Був потрібен інструмент, який би мав великий динамічний діапазон і здатність до найтонших динамічних переходів.

Ця мрія музикантів і композиторів здійснилась у 1709 р. Тоді італієць Бартоломео Крістофорі, конструктор музичних інструментів з родини Медічі, виготовив фортепіано. Власний витвір він охарактеризував як «gravіcembalo col pіano e forte» - «клавішний інструмент, що грає і тихо, і голосно». Згодом цю назву скоротили, і вийшло «фортепіано». Через деякий час схожі інструменти винайшли німець Кристофор Готліб Шретер (в 1717 р.) і француз Жан Маріус (в 1716 р.)

До системи видобування звуку в інструменті Кристофора входили клавіші, повстяний молоточок та спеціальний механізм повернення цього молоточка. Це фортепіано ще не мало педалей і демпферів. Від удару по клавішах молоточок бив у струну, це зумовлювало її вібрацію, що зовсім відрізнялося від вібрації струни клавесина чи клавікорда. Спеціальний механізм повертав молоточок назад, щоб він не залишався на струні, бо це могло б заглушити вібрацію. З часом винайшли подвійну репетицію, що опускала молоточок лише наполовину. Це суттєво допомогло у виконанні нот, що швидко повторювалися.